СВІТ АВТОКЕФАЛЬНИХ ЦЕРКОВ: ЄДНІСТЬ, ЩО ГРУНТУЄТЬСЯ НА ВЗАЄМОПОВАЗІ

36889533_10156705483063159_4931263930648494080_o

Православ’я – не католицизм. Порівнюючи ці релігійні традиції, ми переконуємось у тому, що вони мають не лише спільні, але й відмінні риси. При чому мова йде не тільки про суттєві відмінності в царинах догматики, морального богослов’я, аскетики, містики, богослужіння й обрядовості. За сучасних умов, які, на жаль, не сприяють належному розвитку взаємних стосунків між помісними церквами, важливо частіше звертати увагу на ті відмінності між християнським Сходом та християнським Заходом, що відносяться до сфери церковного права. Усвідомлення цих відмінностей допоможе зрозуміти, наскільки неприпустимим є розгляд Православ’я крізь призму католицького церковно-правового й церковно-адміністративного досвіду, а тим більше втілення цього досвіду чи його найбільш характерних елементів у площині православних правових і управлінських традицій.

Безумовно, однією з таких відмінних рис постає прикметна децентралізація, що ствердилась у православному світі. Єдине Вселенське Православ’я, являючи собою союз помісних автокефальних церков та сповідуючи Головою всієї Церкви Самого Христа (див.: Еф. 1:22), не має свого “Ватикану” – єдиного адміністративного центру на чолі з конкретним первосвящеником. Кожна по-справжньому автокефальна Церква виступає самостійною, а отже, й незалежною від інших. В разі невизнання цієї самостійності взагалі неможливо вести мову про феномен автокефалії як такий: вже сама назва “автокефалія” (від грец. аutos – сам, kephalē – голова) недвозначно вказує на справедливість такого висновку.

Ретельне дотримання і підтримка традиції самоуправління у світі православних автокефальних церков унеможливлює (або, принаймні, суттєво стримує) й викриває сумнозвісний авторитаризм у міжцерковних стосунках. Як свого часу влучно зауважив видатний богослов архієпископ Василій (Крівошеїн; †1985) “… у Православ’ї немає місця для якого-небудь примату в римському дусі, … жодна помісна Церква, яким би не було її історичне значення, не може панувати над іншими та диктувати їм свою програму і волю”.

Відповідно, дух суворої і радикальної субординації у міжцерковному спілкуванні є зовсім чужим Православ’ю. Навіть предстоятель Константинопольської Церкви, який за традицією носить титул “Вселенського”, не є предстоятелем усієї Вселенської Церкви (так само, як не є її очільником і жоден інший предстоятель). Віддаючи належне тій дійсно незаперечній ролі, що її зіграв “Другий Рим” у проповіді християнської віри і благочестя, організації церковного життя, розвитку ортодоксального богослов’я, чернецтва та ін., як право, яким керується Церква, так і довготривала практика міжцерковних стосунків указують на неприпустимість абсолютизації повноважень Константинопольського патріарха. І взагалі безпосередній управлінський вплив будь-якого православного першоієрарха має свою цілком природну межу: він закінчується там, де починається сфера впливу предстоятеля іншої автокефальної Церкви.

В цьому сенсі царину міжцерковних стосунків доцільно, певною мірою, порівняти із цариною стосунків міждержавних. На настільки важливу й вельми очевидну для неупередженого розгляду обставину звертає увагу, зокрема, відомий румунський фахівець у галузі церковного права священик Лівіу Стан (†1973). На його переконання, у практиці взаємних стосунків між православними церквами все більш стверджується принцип, розповсюджений у взаємостосунках між незалежними державами, а саме – принцип поваги до суверенності одна одної. Закономірно, що свідоме чи несвідоме ігнорування цього принципу спричинює низку непорозумінь, шкідливих для гідного міжцерковного діалогу.

Таким чином, грубе втручання у внутрішні справи будь-якої автокефальної Церкви з боку предстоятелів інших церков із точки зору існуючих у православному світі традицій міжцерковного спілкування варто визнавати безумовно неприпустимим. Практика подібного втручання не лише негативно позначається на стосунках між конкретними церквами, але й, по суті, виступає справжнім викликом власне принципу автокефальності-самоуправління, в досить імперський спосіб відкидаючи й заперечуючи його.

Суспільна думка, що засуджує – і засуджує цілком справедливо! – сумнозвісні випадки вияву згубних імперських амбіцій, порушення кордонів, територіальної цілісності й суверенітету окремих держав, воєнні вторгнення й окупацію чужих територій, не може не засуджувати випадки порушення “суверенітету” окремих автокефальних церков. У противному разі така думка не буде послідовною й неупередженою, їй бракуватиме об’єктивності, принциповості або звичайної чесності.

Протистояння авторитаризму й імперським тенденціям у світі автокефальних церков є неодмінною умовою справжньої соборності Христової Церкви. Як добре відомо, Той, Хто заповідає віруючим зберігати єдність (Іоан. 17:20–23), заповідає й любити один одного (Іоан. 15:12, 17). Безперечно, істинно братська любов має панувати не лише в межах різних християнських общин, але й в усьому Вселенському Православ’ї. І таку любов неможливо уявити без щирої поваги до цілком законних прав усіх законних автокефальних церков, незалежно від того, коли саме вони отримали свою повну канонічну самостійність, і від кількості парафій, що перебувають під душпастирською опікою їхніх предстоятелів. Повага до принципу автокефальності являє собою важливу запоруку ствердження єдності й духовної монолітності Церкви, Вселенська велич якої зовсім не зосереджується в повноваженнях якогось одного первосвященика, але втілюється, передусім, в гідних рішеннях і звершеннях усіх ієрархів як рівних серед рівних.

 

Кандидат філософських наук, релігієзнавець Андрій Царенок